пятница, 30 сентября 2016 г.

сплеценыя веі.

гэтае месца патанула ў жоўта-памаранчавай фарбе за восем дзён. я назіраю апошнія кавалкі зялёнай сушы - елцы чужая сьмерць. нехта атручваў у школе пацукоў - пах чужа-прыемнай сьмерці зыходзіць са жбаноў, лапцяў, каласкоў-церухі, кніжных дзьверцаў. 
мне прыемна тут. што зараз, што крыху болей пяці год таму, калі я ўпершыню ўскараскалася па прыступках да ўваходных дзьвярэй будынку колеру адплясканага азадку цнатлівай дзяўчыны. з таго самага імгненьня я адчула, што ўвайшла ў прытулак, які ўзьвялі спэцыяльна для мяне. тут настаўнікі пастаянна сядзяць па сваіх клясных кабінэтах - загадзя зьвітых маленькіх гнязьдзечках - і выходзяць толькі па тое, каб узяць журнал пэўнае клясы. толькі сівізна людзей, што жывуць тут, з гадамі ўсё больш заўзята спарадычна разьлятаецца па галовах.  
усё тыя ж сьвяты, якія вылучаюцца з маёй звычкі "ня чуць-ня бачыць-рабіць сумуючы выгляд" і пераўтвараюцца ў зусім недарэчнае жаданьне назіраць за кожным намёкам на рух любога, хто тут сабраўся. 
пяць год таму мы бегалі з кірушам па бязьлюднай школе а шостай гадзіне вечара і крычалі на ўсё горла, забягалі ў настаўніцкую - націсканьне пальцам кнопкі званку за дзьвярыма на працягу чатырох хвілін. мы былі ап'янелыя ад улады і анархіі, якую ўвасаблялі ў жыцьцё ў тое імгненьне. 
неяк аднойчы мы спусьціліся на першы паверх падчас форткі і я, як сьлед не разабраўшыся зь весялосьцю, што нахлынула на мяне, стала па-хамячы, з сумбурам у жэстах, намотваць на галаву папяровыя рушнікі, якія віселі каля ракавіны ў прыхожай-галерэі. кіруша зьдзіўлена глядзеў і, сінхронна з гэтым, выдаваў ухваляючыя воклічы. як раз у гэтую хвіліну спусціўся пётр мяфодзевіч. дырэктар спачатку ўпотай назіраў за намі з-пад зводу аркі, а пасьля стаў хіхікаць і жмурыць вочкі - ўсе трое расплыліся ў адчуваньні адзінства зробленай змовы. 
соф'я ісаакаўна пытае мяне па сканчэньні сьвята нешта накот знаходжаньня мяне цяпер "па гэты бок барыкадаў". я хачу абняць яе ў адказ. хачу абняць ня толькі яе, але і ўсіх людзей тут. 
падымаюся ў клясу. там лёша сустракае мяне са словамі "зараз-зараз..." і напаўняе пакой шуршаньнем вялізнага белага пакета, набітага цукеркамі, вафлямі і іншымі прысмакамі, якія далі ўсім дзеткам да сёмай клясы ўключна. ён вымае мне адну зь іх. я заціскаю яе ў руцэ, кісць акунаецца ў чорную воўну таўсьценнага швэдара. выходжу на вуліцу, дарма спрабуючы адшукаць цімафея і яго аднаклясьніка, якому не дасталося цукерак (цімафею я аддала сваю, якая перапала мне ў настаўніцкай празь іх лішак у белых пакетах вучняў). цёплая цішыня паглынае мяне, сонца лянотна асьвятляе нешта. прыемна пахне з двара школы гарам кастра і гнілым лісьцем. пляскае гук плястыкавых уваходных дзьвярэй - два васьмігадовыя хлопчыкі прыклалі для гэтага толіку сваіх сіл, сфакусавалі яе ў далонях. 
крыху жмурычыся, яны затрымліваюцца пры спуску з ганку.
 - ооо...   ведаеш, так...  - ня можа адшукаць словаў хлопчык, чыё верхняе павека правага вока заўжды закрыта і друзлай грузнасьцю расплываецца на ніжнім. вейкі ў двух шэрагах спляліся паміж сабой - правы вокавы яблык ніколі ня ўбачыць сьвятло. смаляныя валасы і арнамэнтаваная камізэлька колеру таплёнага малака, зробленая рукамі, гарманічна завяршаюць зранены хударлявы выгляд. мне падабаецца.
- так... я яшчэ на мінулым перапынку заўважыў, як выходзіў...  што сёньня цёпла,
- адказвае іншы, паварочваючы ў бок двара, ідучы за пахам кастра. яны брыдуць па васпаватай сьцежцы, адлюстраваньне сонца ў шкле галерэі расьцякаецца па іх адыходзячых фігурах.



вторник, 27 сентября 2016 г.

конец мая 2014 года, переписка с поклонницей

если честно, то меня сложно порадовать. в последний раз это было в прошлый понедельник. один мальчик сидел на берегу канала под раскаты грома, с головой, склоненной на мои колени и плакал, говоря всю ночь о том, что я лучшее, что было в его жизни. это порадовало меня, да.

<...> но в ту ночь я сказала, что пора ему все забыть и отпустить меня, никогда не приходить ко мне домой с друзьями, не дарить довоенные книги с разрезными страницами, не писать стихи и рассказы, связанные со мной и, наконец, просто не смотреть на каждой паре только на то, как я поправляю волосы или переговариваюсь с друзьями на соседних рядах.

пятница, 23 сентября 2016 г.

Ostkreuz / 1991











грязь.

тостовый хлеб
толстый хлеб
незакрывающийся хлеб в сумке. ломти в оранжевом обрамлении, оранжевоупакованные, кричащие о необходимости насыщения.
сидят тётеньки в грязном автобусе
грязный автобус подбрасывает грязь и тостовый хлеб, складчатые животики.
отрясает синие тени, частицы туши,
души.
накрашены в шесть утра восемь часов назад - для этого нужно встать на час раньше. 
необходимость лжи просвечивает необходимость встать на час раньше, измалевать себя, взрыть волосы начесом. 
сумки не закрываются от тостового хлеба, который покоится, будто бы на бархатной пурпурной подушке, утопая в белёсых пакетах. 
я не могу сообразить сразу же: сумка не закрывается от толстого тостового хлеба или же от белых подушек-пакетов безопасности, превалирующих в ноше?
ослепительное солнце втискивается в клетки. 
мне не нужен фотосинтез! 
дайте мне умереть в городской грязи. 
дайте мне городской грязи и вечного мрака. вечной ночи вместо заката провинций. 

Magnetic Poetry - Be Like Wind

пятница, 16 сентября 2016 г.

влага.

каждое утро я надеюсь на беспросветную пасмурность. она стоит за горизонтом, но мои мольбы, связанные шелковой нитью с гранью, не поддаются - вновь и вновь за небосклоном нить падает, растворяется во мгле. 
тучи таят в сечении ресниц, рассеиваясь в сумеречных мгновеньях.
я ловлю последний тусклый свет ожидаемой непогоды, которая остается не пойманной уже которую неделю подряд. слеплю себе глаза и кисти рук до вечера в пыльных классах. по позвоночникам детей струятся, на ходу щекоча девственный пух на нем, капли пота. последние окунают в себя детские волосы, старательно склеивают их. 
детей не радует мерцание бликов неба. стоически придерживая разум, они что-то отвечают на масляные вопросы моей интонации. после проведения шести-семи таких операций я бреду на остановку. беспрерывно всплывают куски оголенных бесед...

Скандалист, или вечера на Васильевском острове, В.Каверин

















пяты клас.

аляксей: ангеліна сяргееўна, а мікіта ўсіх цалуе. аднойчы ён падыйшоў да мяне, я думаў, каб нешта спытаць, а ён мяне пачаў цалаваць. ён нават аню з дзеватага класа пацалаваў!

мікіта сядзіць з усмешкай, якая расцякаецца па ўсім твары, рукі разведзены ў абодва бакі.

мікіта: ангеліна сяргееўна, я так хачу вас абняць!

мікіта на перапынку: а чаму вы нават зараз размаўляеце па-беларуску? у нас нават настаўніца па беларускай мове не размаўляе на ей так добра, як размаўляеце вы.






суббота, 3 сентября 2016 г.

обезглавленные.

люди, не имеющие чувства вдохновенности.
люди, имеющие лишь бездарность. день ото дня, во все дыры.
из малейшего намека на крупицу события раздувают трагедию несопоставимую с жизнью.
все тело растекается от жира, отрыжек и дерьма.
считают, что колбасно-батонные складки, норовящие вылезти из-под одежды, если потерять бдительность, не идут и в сравнение с моими, вредоносными для всего человечества, вздыбленными сосками.
курение - главенствующий столп дьявола, их необъятные телеса без шей и костей - откровение господа, гордость, которая служит венцом нашему, испокон веков голодающему, народу.
их выскабливают перочинными ножами гигантских размеров из слоеного воздуха с проседью, чтобы выплеснуть неопознаваемую мутную жижу в заранее выкопанную пропасть. сверху останутся те, кто подобен им, будут неустанно развивать тему о неупокоенности загробной души, бродить с жаждой скандала во всей своей плоти. их жижа уже вскипает - вверх взмывают пока еще еле заметные пузырьки - тело исторгает вопль против существа, которое оно вмещает в себе. скоро стенания превратятся в неистовый вечный визг. избавлением станет смерть, которую тайком, смочив слюной воткнутый край ночной подушки, желали тому существу тысячи прохожих. они раздавливают широченными ступнями все, что исподволь приметят. точка вдалеке становится маяком, который они, добравшись, обязаны уничтожить. это неоспоримый закон бескостных людей, телеса которых не обременены головами и, стало быть, шеи им не нужны вовсе.  

когда тебя кинули, а ты писатель.