понедельник, 31 октября 2016 г.

ноч пераўтворыць нас у пурытан. / ночь превратит нас в пуритан.

я буду тэлефанаваць табе. як тады. мае дзеяньні загадзя адточаныя, запраграмаваныя ў кожным нэрвовым канчатку.
я – гэта жаданьне тэлефанаваць табе.
я – гэта першая думка, якая наплывае і топіць мяне пакорліва.
кожнай раніцай мякацьцю паралона ўцісьне сябе ў мяне – я стану першай думкай, якая прыйшла за мной гэтым ранкам, я раблюся жаданьнем, навязаным мне. сэрца ўздрыгне – спробы не паглыбляцца застаюцца марнымі. я званю праз пару месяцаў пасьля першай думкі, што калісь прыйшла мне раньнім ранкам.
ты маеш іншую. я жадаю мець цябе.
для аднаўленьня правоў на валоданьне я тэлефаную табе восьмага сакавіка дзьве тысячы чатырнадцатага года. у маіх жылах няма крыві – ўсю жыцьцядзейнасьць забясьпечвае гарэлка, якая сьцякае і расьцякаецца ў сьпярэшчаных каналах майго цела. адна тысяча мілілітраў гарэлкі кіруе мной, ахайна прыводзіць у дзеяньне запраграмаваны плян.
я тэлефаную не «каб пачуць голас» я тэлефаную, ужо валодаючы табой. я тэлефаную, каб валодаць табой. я тэлефаную, каб гэты факт прыраўняць да аксыёмы.
мой голас даўным даўно быў сарваны ад надрыўных песень у знак салідарнасьці з Н., у знак аморфна плывучага па горадзе паха бэзу. мы ня ведаем меры, яе ня існуе для тых дваццацігадовых істот, у жылах якіх цячэ гаручая сумесь – таямнічае ёмішча настойкі дрэва жыцьця.
меры ня існуе для той, хто двума гадамі раней з азьвярэньнем выпляснуў у правінцыйным парку вонкі ўсе свае вантробы, забыўшы іх сабраць крышку пазьней. выплёскваньне зьмесьціва майго цела, змочанага белым віном і стадыённай гарэлкай, працягвалася ўсю ноч, пакуль вочы не разрэзала пунсовае неба, птушкі крычалі ў далечыні, утараючы майму іканьню цела-пурытаніна.
я званю – чыйсьці голас адклікаецца на покліч, твой голас ўторыць майму валоданьню. ты здаесься, не падумаўшы пра супраціў. ты здаесься, таму што занадта разумны, каб змагацца з фактычным, аксыёмай; я сканчаю размову. рухі і гукі наўгад разрываюць цішыню паветра, высыпаюць поклічы да Н., пунсовы дыван прымае як дар аспепкі нарвэскага келіха, усмоктвае ў сябе гарэлку. рухі і гукі наўгад зьнішчаюць сьвет у пакоі, шукаюць па прорвах кішэняў майго паліто, знаходзяць у іх квадратную скрынку са зьмесьцівам-цемрай.
ліхтар трапеча на ўваходзе ў прыроду, ахутваючы цяплом адценьня, патаемным уздрыгваньнем. Нахімаўскі Ліхтар. я гатова кахацца зь вібрацыямі гукавых хваляў, якія ён бесперапынна рухае.
сьціснутыя ва ўзаемных абдымках, мы з Н. коцімся па схіле, рэйкі застаюцца ззаду нас, бягуць у адваротным кірунку. наша дасьледаваньне мае адну, як і мае быць для навуковага дасьледаваньня, мэту – знайсьці запальнічку; і некалькі задачаў, зьмест якіх, як і мае быць для навуковага дасьледаваньня, на 98 адсоткаў складаецца з вады. антонаўскі парк паўстае асноўнай крыніцай для дасьледаваньня.
наша ратная праца дае плён – мы дасягаем мэты, але Н. вязьне ва ўчэпістых кіпцюрах сантымэтровай травы. голас у прыцемках кажа: «ой, там ваша сяброўка ўпала». але я ня сьмею загубіць дасьледаваньне – раўнадушна вымаўляю: «яна проста стамілася», адначасова спрабуючы асьвятліць твар чалавека, што стаіць побач, п'янымі іскрамі сваіх вачэй і прыкурыць дзьве цыгарэты.
узьяднаньне з калегай. акунаюся ў сантымэтровую траву паблізу. глядзім на зоркі, бурна захапляючыся. і хай несьвядома, але захапленьне накіравана ў глыбіні маладосьці, якая пагражае аказацца невычэрпнай.
лічачы прыступкі, мы гадалі: ці выплеснуцца целы-сасуды на гэтым прыступку ці на наступным. затым апантана перабягаем дарогу, зачыняем дзьверы, навешаўшы ланчужок на прызначанае паглыбленьнем.
і тэлефон званіць ізноў, і я адказваю пасьпешна, блякуючы пазывы прыроднасьці. ты хочаш размаўляць без перапынку – я вымушана ўпусьціць тэлефон на пральную машыну, перарваць выклік. тэлефон у палёце ўдзёўбваецца ў пажухлую дваццацігадовую покрыўку «алесі» - я паміраю, абдымаючы ўнітаз. успаміны выскобліваюцца жаданьнем працягваць жыць, нягледзячы на працэс замяшчэньня гарэлкі прыродай-крывёй. раніцай мы будзем адроджаны для новых праграм, а трэцяй гадзіне дня скончыцца смута – пойдзем у краму на вугле вуліцы за газаванай вадой і брыкетамі-марозівам, будзем глядзець тэлевізар для паглыбленьня декаданса, непераўзыдзенасьці шчасьлівых імгненьняў.


я буду звонить тебе. как тогда. мои действия заранее отточены, запрограммированы в каждом нервном окончании.
я — это желание звонить тебе.
я — это первая мысль, которая наплывает и топит меня безропотно.
каждым утром мякотью поролона впихнет себя в меня — я стану первой мыслью, которая пришла за мной этим утром, я становлюсь желанием, мне навязанным. сердце дрогнет — старания не углубляться остаются тщетны. я звоню через пару месяцев после первой мысли, когда-то пришедшей мне ранним утром.
ты имеешь другую. я хочу иметь тебя.
для восстановления прав на обладание я звоню тебе восьмого марта две тысячи четырнадцатого года. в моих жилах нет крови — всю жизнедеятельность обеспечивает водка, стекаемая и растекающаяся в испещренных каналах моего тела. одна тысяча миллилитров водки руководствует мной, чистоплотно приводит в действие запрограммированный план.
я звоню не «чтобы просто услышать голос» - я звоню, уже обладая тобой. я звоню, чтобы обладать тобой. я звоню, чтобы этот факт приравнять к аксиоме.
мой голос давным давно был сорван от надрывных песен в знак солидарности с Н., в знак аморфно "плывущего по городу запаха сирени". мы не знаем меры, ее не существует для тех двадцатилетних существ, в жилах которых течёт горючая смесь — таинственное вместилище настойки из древа жизни.
меры не существует для той, кто двумя годами ранее с остервенением выплеснул в провинциальном парке наружу все свои внутренности, забыв их собрать немного погодя. выплёскивание содержимого моего тела, смоченного белым вином и стадионной водкой продолжалось всю ночь, пока глаза не разрезало алое восходящее небо, птицы кричали вдали, вторя моему иканию тела-пуританина.
я звоню — чей-то голос откликается на зов, твой голос вторит моему обладанию. ты сдаёшься не помыслив о сопротивлении. ты сдаёшься, потому что слишком умён, чтобы сражаться с фактическим, аксиомой; я завершаю разговор. движения и звуки наобум разрывают тишину воздуха, высыпают призывы к Н., багровый ковёр принимает в дар осколки норвежского бокала, всасывает в себя водку. движения и звуки наобум уничтожают комнатный свет, шарят по пропастям карманов моего пальто, находят в них квадратную коробку с содержимым-тьмой.
фонарь дребезжит на входе в природу, обволакивая теплом оттенка, сокровенным подрагиванием. Нахимовский Фонарь. я готова сношаться с вибрациями звуковых волн, которые он неустанно приводит в движение.
сжатые в обоюдном объятии, мы с Н. скатываемся по склону, рельсы остаются позади нас, улепётывают в обратном направлении. наше исследование имеет одну, как и подобает для научного исследования, цель: найти зажигалку; и несколько задач, содержание которых, как и подобает для научного исследования, на 98 процентов состоят из воды. антоновский парк предстает основополагающим источником для исследования.
наши ратные труды приносят плоды — мы достигаем цели, но Н. вязнет в цепких когтях сантиметровой травы. голос во мраке говорит: «ой, там ваша подруга упала». но я не смею загубить исследование — равнодушно произношу: «она просто устала», одновременно пытаясь осветить лицо близстоящего пьяными исками своих глаз и прикурить две сигареты.
воссоединение с коллегой. окунаюсь в сантиметровую траву подле. смотрим на звёзды бурно восхищаясь. и пусть неосознанно, но восхищение направлено в глубины молодости, которая грозит оказаться неиссякаемой.
считая ступеньки, мы гадали: выплеснутся ли тела-сосуды на этой или на следующей ступени. затем неистово перебегаем дорогу, закрываем дверь, навешав цепочку на предназначенное углубление.
и телефон звонит вновь, и я отвечаю поспешно, блокируя позывы естества. ты хочешь говорить не прекращая — я вынуждена обронить телефон на стиральную машину, прервать вызов. телефон в полёте вдалбливается в пожелтевшую двадцатилетнюю крышку «алеси» - я умираю, обнимая унитаз. воспоминания выскабливаются желанием продолжать жить, невзирая на процесс замещения водки природой-кровью. утром мы будем возрождены для новых программ, в три часа дня иссякнет смута — пойдем в магазин на углу улицы за газированной водой и брикетами-мороженым, будем смотреть телевизор для усугубления декаданса, непревзойдённости счастливых мгновений. 

Комментариев нет:

Отправить комментарий