воскресенье, 25 декабря 2016 г.

сон.

бываюць сны, у якіх хочаш застацца. якія абрыдлыя (ад таго, што так жорстка знікаюць) і прасякнуты пачуццёвым смакам цела. гэта цела параўнальнае з закаханасцю, якая лётае недзе за мяжой мар. адчуванні такія, быццам бы ты адзінаццацігадовы дурылка, але з глыбінным усведамленнем паўналецця. з упэўненасцю ў тым, што ўвесь сусвет сну таксама ў гэтым упэўнен, як і ты. у цябе цела сучаснасці і ідыятыя адзінаццаці гадоў. толькі дзівацтва, жаданне, якое параўнальна толькі з тымі днямі вёсны, калі гатовы накінуцца на кожнага мінака, згвалтаваць. не хапае паветра - табе ніхто не адмаўляе. гэта сон і ўсе ролі сыграны да вар'яцтва добра і табе хочацца галасіць ужо ў глыбінях сну ад немагчымасці, глыбокай меланхоліі і пачуцця роспачы. за ўсё жыццё мне прыснілася такіх сноў сем ці восем. сёння ўначы - адзін з іх.

гістфак. усе некалькі гадзін тых падзей святло было такое, быццам бы неба перад навальніцай, некалькі хвілін пасля заходу сонца. кр. на чацвёртым паверсе ў калідоры, падкалупнічаючы і жмурачыся, кажа пра тое, што "маленькая дзяўчынка некага хоча? так?" ён маніпулюе мной, прымушае мяне распранацца. я не хачу і зноў апранаюся, прадчуванне жудаснага душыць грудзі, калі я зашпільваю камбінезон бэжавай адзежы. тут з'яўляецца ілля. яго твар стомлены і жудасна змардаваны пакутай. я зноў яму здрадзіла. ён кажа: "вой, вось толькі не трэба ўсяго гэтага! калі ласка!" нічога не тлумачачы, я адчуваю, што кр. заўсёды быў агідны для мяне. 
потым я сустракаю наташу і мы ідзём піць гарэлку. проста, на вуліцы, каля ўваходных дзвярэй гістфака. ровень нашых вачэй знаходзіцца ў межах другога паверха, але мы стаім у самага парога і п'ём гарэлку з кілішкаў, у якіх адлюстроўваецца заход. потым мы плыўна пераходзім на задні панадворак і палім на працягу гадзін трох, размаўляем. 
я імпэтна пераскокваю пралёты, адкрываю кабінет інфарматыкі. я ўжо не помню выпадку з кр. і прашу іллю выйсці, каб развітацца перад ад'ездам. але ён кажа, што яму лянота і раз так, то "пакуль". я іду па калідорах з запаленай цыгарэтай і, калі набліжаюся да дзвярэй у задні панадворак, то чую голас маткі: "не, ну вы пагледзіце на яе! што гэта ў цябе ў руках?!" мне ўсё адно і балюча адначасна.


бывают сны, в которых хочешь остаться. которые ненавистны (от того, что так жестоко исчезают) и насыщены осязаемым, чувственном вкусом плоти. эта плоть сравнима с влюблённостью без преград. ощущения такие, будто бы ты одиннадцатилетний дурачок, но с глубинным осознанием совершеннолетия. с уверенностью в том, что вся вселенная сна также в этом уверена, как и ты. у тебя тело настоящего тебя, а не идиотии одиннадцати лет. лишь сумасбродство, желание, которое сравнимо лишь с теми днями весны, когда готов наброситься на любого прохожего, изнасиловать. кружится голова, тебе никто не отказывает. это сон и все роли сыграны до умопомрачения хорошо и тебе хочется рыдать уже в глубинах сна от невозможности, глубокой меланхолии и чувства отчаяния. за всю жизнь мне приснилось их семь или восемь. сегодня ночью - один из них.

истфак. все несколько часов событий свет такой, будто бы небо перед грозой, несколько минут после захода солнца. кр. на четвёртом этаже в коридоре, ехидничая и щурясь, говорит о том, что "маленькая девочка кого-то хочет? да?" он манипулирует мной, заставляет меня раздеваться. я не хочу и вновь одеваюсь, предчувствие ужасного сдавливает мне грудь, когда я зашпиливаю комбинезон бежевой робы. тут появляется илья. его лицо уставшее и жутко измождено страданием. я опять его предала. он говорит: "ой, вот только не надо всего этого! пожалуйста!" ничего не объясняя, я чувствую, что совершенно не виновна, что кр. всегда был отвратителен для меня.
потом я встречаю наташу и мы идём пить водку прямо на улице,  около входных дверей истфака. уровень наших глаз находится  в пределах второго этажа, но мы стоим у самого порога и пьём водку из рюмок, в которых отражается закат. потом мы плавно переходим на задний дворик и курим в течении часов трёх, говорим. 
я порывисто перескакиваю пролёты, открываю кабинет информатики. я уже не помню случая с кр. и прошу илью выйти, чтобы попрощаться перед отъездом. но он говорит, что ему лень и раз так, то "пока". я иду по коридорам с запаленной сигаретой и когда приближаюсь к дверям в задний дворик, то слышу голос матери: "нет, ну вы посмотрите на неё! что это у тебя в руках?!" мне всё равно и больно одновременно.


Комментариев нет:

Отправить комментарий